Подорож Тараса Шевченка на Тернопільщину

21 вересня 1846 року генерал-губернатор Київський, Подільський і Волинський Д. Г. Бібіков підписав розпорядження, згідно з яким співробітнику Археографічної комісії Тарасові Шевченку доручалось відправитись у різні місця Київської, Подільської, Волинської губерній та зібрати відповідну культурну спадщину цих регіонів. Четвертий пункт розпорядження зобов'язував художника відвідати Почаївську лавру і там "зняти" три види Лаври.
Тарасові Шевченку видали так звану подорожню - кошти в сумі 150 рублів сріблом із витратним зошитом та чотири супровідні пакети адресовані виконуючим обов'язки Подільського й Волинського цивільних губернаторів та архієпископам Арсенію (подільському) та Никанорові (волинському) з проханням сприяти співробітнику Комісії у виконанні дорученого завдання...
У 1845 році після закінчення Петербурзької академії мистецтв Тарас Шевченко приїхав до Києва та почав співпрацювати з недавно створеною Археографічною комісією. Головною метою комісії було збирання та вивчення пам'яток "руської старовини" на території Київської, Подільської та Волинської губерній.
Наприкінці року Т. Шевченка затвердили співробітником комісії як художника, збирача фольклорних та етнографічних матеріалів. Тож, 21 вересня 1846 року Шевченко виїхав з Києва у краї, котрих ще не відвідував. Звичайно, основним приводом для поїздки Т. Шевченка було завдання Археографічної комісії. Але...
Волинь вабила його й з інших причин. У Київському університеті Святого Володимира на той час була ще живою пам'ять про попередника університету - Кременецький ліцей. Поет знав і про діяльність гуртка української молоді у Львові "Руська Трійця" під проводом Маркіяна Шашкевича, читав альманах "Русалка Дністрова".
Українські дослідники на основі «Археологічних заміток" Тараса Шевченка видали чимало праць, які багатогранно відтворюють його наукову подорож по мальовничих місцях Волині і Поділля, здійснену у вересні-жовтні 1846 року.
Однак, все ще виникають запитання про те, наприклад, у якому все-таки напрямку пролягав його маршрут із Києва до Кременецького повіту, через які населені пункти повіту Тарас Шевченко проїжджав, або ж у яких містах і селах поблизу Почаєва та Кременця бував?
Якщо погодитись із думкою більшості дослідників цієї подорожі, то "шлях Тараса Шевченка пролягав по Великому польському тракту через Васильків, Білу Церкву, Сквиру, Липовець, Брацлав, Могилів-Подільський. У Кам'янці-Подільському Т. Шевченко перебував не більше тижня: час кликав на Волинь" (Тарас Шевченко на Тернопільщині / І. Дуда, Б. Мельничук. Тернопіль, 2007. С. 7).
Дальше поет їхав через Дунаївці, Ярмолинці до Проскурова (нині Хмельницький). Звідси, завітавши до Меджибіжа, Летичіва і Хмільника, через Старокостянтинів та Ямпіль поїхав до Почаєва.
Дорогою, він на кілька днів, припускають дослідники, міг зупинитися у Вишнівці, містечку з багатою історією, щедрою на події та імена. Насамперед Тараса Шевченка зацікавив палацовий комплекс - П-подібна двоповерхова споруда французької класичної архітектури, де побувало багато відомих історичних осіб. "Князі Вишневецькі, а згодом графи Мнішеки зібрали бібліотеку, де було близько 15 тисяч книг, у тому числі чимало стародруків і рідкісних видань.
Переважали книжки латинською (842), французькою (330), і польською (238) мовами. Тут зберігали біля 350 томів рукописів, родові документи, близько 20 тисяч листів, переважно XVIII століття. Згідно з каталогом 1749 року родинний архів князів Вишневецьких складався з 12 розділів".
У замковій картинній галереї зберігали біля 150 полотен Рембрандта, Гольбейна, Каналетто, А. Ван Дейка, Ф. Буше та інших великих західноєвропейських митців. Дослідники вважають, що Тарас Шевченко виконав зарисовки замку з боку Старого Вишнівця і призамкової церкви з півдня, малював види містечка. На жаль, роботи не знайдені.
Очевидно, оглянув він на нижній терасі біля палацу церкву, котра служила родинною усипальницею князів Вишневецьких. Церква зведена у 1530 році, реконструйована у 1873, відновлена у 1989 роках. Зараз - пам'ятка архітектури національного значення. Не могли не привернути увагу Т. Шевченка і дерев'яна церква Архангела Михаїла, зведена у 1726 році, та споруджений у 1640 році монастир отців кармелітів.
Поета не раз бачили в оточенні гурту місцевих жителів на лавці у парковій альтанці біля палацу. Можливо, тут він познайомився з графським конюхом Федором Кружилкою, про що той у 1905 році, вже у 80-літньому віці розповідав фольклористу, літературознавцю Василеві Щурату.
Із Вишнівця Тарас Шевченко продовжив свій шлях трактом через Старий Тараж до Почаєва. У невеличке волинське містечко поет прибув у другій половині жовтня. Намісником Лаври на той був архімандрит Григорій (Немоловський).
За два роки до приїзду Шевченка у Почаєві побував відомий історик Микола Костомаров і який дуже тепло відзивався про архімандрита у листі до К. Сементовського: "Намісник - малорос з-під Києва, говорить російською мовою і сипле анекдотами: людина найлюб'язніша і разом з тим втілена доброзичливість". Мабуть, не менш доброзичливим намісник був і до Т. Шевченка.
Поета поселили, найімовірніше у новому, відкритому у липні 1846 року готелі - "будинку для прочан". У книзі для почесних гостей готелю залишився власноручний підпис Т. Шевченка з дописом "На храм три рубля сребром подаю". Служителеві готелю поет подарував свій "Кобзар". На будівлі в 1961 році прикріплено пам'ятну таблиця з надписом: «У цьому будинку восени 1846 року проживав і працював видатний український поет Тарас Григорович Шевченко».
Поетові, очевидно, показали святині Лаври: ікону Почаївської Божої Матері, відбиток Стопи Богородиці, з якої витікає свята вода, печеру преподобного Іова, ігумена Почаївського, срібну гробницю (раку) з нетлінними мощами Іова. Ознайомився він також з бібліотекою Лаври.
Перешкод художнику у роботі не було. Адже керівництво Почаївської Лаври отримало розпорядження Волинської духовної консисторії надавати співробітнику Археографічної комісії всіляку допомогу з боку духовних осіб.
Тарас Шевченко виконав у Лаврі чотири малюнки аквареллю, два ескізи і начерк олівцем. Характерно, що на кожній акварелі почаївського циклу зображено людські постаті, пейзажі оживлені присутністю людини. Цей художній принцип можна простежити майже в усіх малюнках Т. Шевченка, де зображено історичні пам'ятки.

"Йому, чи не єдиному серед художників-романтиків, вдалося так талановито, деталізовано і, водночас, величаво відтворити оцю святиню, «усю шляхетність пишного західноукраїнського рококо, казкову пишність вибагливих золочених вівтарів, іконостасів, надгробків і над усім цим - показати величаву перспективу із сильно виведеною і могутньо нарисованою аркою, що відкриває монументальний осяяний світлом простір величавого підбанника і центральної частини церкви...Ніщо так, як ці акварелі, не показує, наскільки глибоко і проникливо Шевченко відчував смисл і красу старих європейських стилів» (Т. Сеніна, краєзнавець).
Усі чотири роботи нині зберігаються у Київському державному музеї Т. Шевченка. Копії - в Тернопільському краєзнавчому та Почаївському історико-художньому музеях.
У Почаєвi поет продовжував фольклорні студії. Відомо, що він записав тут кілька українських народних пісень: "Гиля-гиля, селезень", "Ой пила, вихилила", "Ой у саду, саду". Пісні були записані олівцем в альбомі 1846-50 років. Дата запису - 20 жовтня 1846 року. Ці пісні можна почути й тепер. Їх співають у селах поблизу Почаєва.
Автори дослідження "Тарас Шевченко на Тернопільщині" допускають, що в Почаєві Кобзар зустрічався з польським скрипалем і композитором Каролем Ліпінським, слухав його віртуозну гру.
Не слід виключати, що Тарас Шевченко в кожному пункті свого перебування міг робити ескізи, етюди, начерки для наступних випусків офортів. Цілком можливо, що прагнення якнайбільше побачити і пізнати спонукало його до поїздки по довкoлишніх селах.
Шевченко, допускають краєзнавці, міг побувати у селах Кременецького повіту, що межуюють з самим Почаєвом: в Лопушно, Лосятині, Крутневі, Лідихові інших, розташованих за 5-11 кілометрів від містечка...
Не міг він не відвідати одного із найнеповторніших куточків цієї землі - хутора Вірля (Орля, Урля). Про це веде мову Тамара Сеніна у "Розвідці про перебування Тараса Шевченка на хуторі Вірля".

Хутір знаходився на відстані 7 кілометрів між Бережцями і Дунаєвим. З Почаєва навпростець до хутора пролягав колись так званий Чорний шлях. Переораний у роки радянської влади, обставлений вздовж колишньої дороги телефонними стовпами, він злився нині із суцільною переораною нивою, не залишивши й сліду від минулого.

Тоді, восени 1846 року, поет міг зупинитися на хуторі у заїжджому дворі. Усамітнившись в одній із його кімнат, він малював, або записував враження від побаченого і почутого за день... В той час тут ще стояли руїни від колись величавого замку шляхтянки Анни Гойської, фундаторки Почаївського монастиря.

За переказами, замок, в якому вона жила, був перлиною краси і вишуканості. "Білі його будівлі, високі й стрункі, гармонували із золотавими соснами у навколишніх лісах. Подвір'я потопало в безлічі кущів троянд й інших заморських квітів, що графиня виписувала з далеких країв".

Саме звідси у давні часи почалися чудеса і слава Почаївської ікони, яка понад 450 років тому почала випромінювати незвичайне сяйво. Зараз на місці колишнього замку височить символічний хрест. Його встановили у 1997 році монахи Почаївської лаври на честь 400-річчя перенесення Чудотворної ікони з Вірлі до Почаєва.

Замка давним-давно немає, а до Чудотворної ікони Божої Матері йдуть і йдуть нескінченним потоком люди, немов ріка, що тече, неміліючи, далі й далі... За зціленням... У тому потоці був і Тарас Шевченко...

"Якби збереглося все, що вдалося зібрати і записати Тарасу Шевченку під час майже двотижневого перебування на Кременеччині, то, без сумніву, поряд з його акварелями про Почаївську лавру, поемами: «Слепая», «Невольник», «Петрусь» (1850), «Варнак», повістями: «Варнак» та «Прогулка с удовольствием и не без морали», народними піснями, записаними ним у Почаєві в 1846 році, згадками про гірські краєвиди Кременця, гору Бону, славнозвісний Кременецький ліцей, то належне місце знайшли б і записи про один із найнеповторніших куточків на цій землі - хутір Вірля (Орля, Урля)...".


Наприкінці жовтня 1846 року Тарас Шевченко виїхав з Почаєва. Шлях його проліг через Кременець із Замковою горою, що височить на 397 метрів над рівнем моря та пам'ятає орди Батия.



Ознайомившись із Боною, поет, звичайно, направився у Кременецький ліцей, будівлю якого важко не примітити у місті. Тим паче, що був він знайомий з колишнім професором ліцею, а згодом - Київського університету св. Володимира С. М. Зеновичем.
У Кременці він, безумовно, слухав розповіді про засновників ліцею Тадеуша Чацького та Гуго Колонтая, засновника й директора Крем’янецького ботанічного саду (1834-1837) та першого ди­ректора ботанічного саду Університету свято­го Володимира (1833-1842) Віллібальда Бессера, ботаніка й ландшафтного архітектора Деніса Мак-Клера, бібліотеку та її завідувача Павла Ярковського - одного з перших книгознавців і бібліографів в Україні, про відомих випускників ліцею.



Ймовірно, що в Кременці Т. Шевченку показали будинок, де промайнуло дитинство польського поета й драматурга Юліуша Словацького. Зараз тут - літературно- меморіальний музей письменника. Напевно, Тарас записав легенди краю, виконав у місті деякі зарисовки. Однак документальних підтверджень цьому немає.

Наприкінці жовтня 1846 року Тарас Шевченко повернувся в Київ. Опрацювавши зібрані під час експедиції матеріали, 31 грудня передав їх у канцелярію генерал-губернатора. На жаль, усіх матеріалів шевченківської експедиції, зокрема офіційного звіту поета, досі не знайдено. Вони загубились у справах Археографічної комісії.

Згодом комісією була організована нову експедиція на Волинь. Але Тарас Шевченко участі у ній уже не брав. 1 березня 1847 року його звільнили з числа співробітників комісії, а 5 квітня заарештували, як члена Києво-Мефодієвського товариства.

Відтоді минуло чимало часу. У волинській шевченкіані більшає цікавих фактів. Приміром, відомо, що у 1922 у друкарні братів Юзефових у Кременці було видано «Малий Кобзар». У цій книжечці вмістили 22 твори поета.

Варто зауважити, що збірка не побачила б світу, якби не зусилля громадського комітету із вшанування Шевченківських роковин. На жаль, до наших днів дійшло лише 4 примірники видання. Два з них зберігаються у Кременці.

Найкращим інтерпретатором Шевченкової поезії в музиці музикознавці вважають уродженця Кременця Михайла Вериківського. Його новаторську роботу - симфонічну поему для баса, хору та симфонічного оркестру «Чернець» за поемою Шевченка, високо відзначив Максим Рильський, назвав її шедевром митця. Наш земляк також створив музику до кінофільмів («Кармелюк», «Назар Стодоля»).

У 1911 році до 50-ліття від дня смерті поета, йому звели перший на Тернопільщині пам'ятник у селі Бурдяківці тодішнього Борщівського повіту (зараз Борщівський район). Нині їх налічується 165.